Думая об отце

Т. А. Давыдова

Самое прекрасное, что можешь испытать, 
это ощущение тайны. Она есть источник 
всякого подлинного искусства и всей науки.

/Альберт Эйнштейн/

Главным в жизни моего отца, безусловно, было творчест-
во, поиск научной истины. Большую часть своей жизни он зани- 
мался своим любимым делом - физикой, причем с такой увле- 
ченностью и азартом, что как бы излучал энергию, которая за- 
хватывала и многих его учеников, коллег, детей и даже внуков. 
А. Скотт написал мне в письме после смерти отца:

<Не had a long life that was spent during what he loved to do, 
and he was profoundly influential on those who knew and worked 
with him and on those who read his many books and papers>.

На своих детей (Лену, Надю и меня) он никогда не <да- 
вил>, не принуждал и не слишком опекал, а приучал к самостоя- 
тельности. В то же время, я всегда ощущала, что он поддержи- 
вает во мне уверенность в своих силах. Более того, он понимал 
меня, как никто другой, и своим доверием укреплял веру в лю- 
дей в трудные моменты моей личной жизни. Со своими близки- 
ми он всегда делился успехами, а, порой, и неудачами своей 
научной деятельности и, вообще, новостями науки. Я помню, 
как во время воскресных прогулок по прекрасным киевским 
паркам поражали мое воображение, тогда школьницы младших 
классов, рассказы о происхождении звезд и планет и даже о па- 
радоксах квантовой механики.

Поразительно, как много он успевал делать почти одно- 
временно: писать статьи, монографии, популярные книги, чи- 
тать лекции, руководить аспирантами, проводить семинары, 
выступить с докладами на семинарах и конференциях по всему

ДАВЫДОВА Татьяна Александровна - физик-теоретик, док- 
тор физико-математических наук, заведующая отделом Ин- 
ститута ядерных исследований НАН Украины. Киев, Украина

82

ДУМАЯ ОБ ОТЦЕ

Союзу и за границей, участвовать в работе многочисленных ко- 
митетов и комиссий, заниматься административной работой. Ко 
всякой работе он относился ответственно, не формально.

Больше всего он любил работать самостоятельно, за пись- 
менным столом. Он не ждал прихода вдохновения, чтобы начать 
работу, так как знал, что оно придет обязательно, и работал, как 
казалось, непрерывно - не только в будни, но и в выходные, и 
в праздники, и во время отпуска. Правда, работу он, как прави- 
ло, перемежал с занятиями физическими упражнениями и спор- 
том. Вставал всегда в 7 часов утра. День начинался с зарядки. 
Затем, будучи в городе, ехал на теннисный корт и в плаватель- 
ный бассейн. За городом, если рядом была река, море или озеро, 
он пользовался ими для плавания и закалки почти в любую по- 
году. Если и этого нет - бег трусцой, ходьба. Но, главное, рабо- 
та - она и цель, и средство для жизни, и лекарство от всех не- 
взгод, в том числе, и от болезней. Ежедневный труд позволял 
ему держаться на уровне, быстро реагировать на замечания оп- 
понентов, не бояться критики, схватывать и поддерживать по- 
лезные мысли других людей. Он поощрял критику и бурные 
споры на своих семинарах, вполне понимая и признавая их 
пользу для приближения к истине. Его научные идеи, как прави- 
ло, вначале встречались в штыки, и раньше находили признание 
за рубежом. Так, на Западе впервые появились термины:
 и . Через какое-то время 
многие из его идей становились общепризнанными и начинали 
бурно развиваться и у нас, и за рубежом.

В его характере определяющими были по-настоящему 
мужские качества: ответственность за любое дело, за которое он 
брался, за семью, учеников, подчиненных, обязательность, вер- 
ность данному слову, чувство собственного достоинства, твер- 
дость в отстаивании своих убеждений, отсутствие привычки жа- 
ловаться на что-либо. В то же время он никогда не был угрю- 
мым сухарем, любил хорошую шутку, юмор, общество, друзей, 
которых он имел в своей жизни немало.

Можно подумать, что он был баловнем судьбы, что ему 
всегда везло. Но ведь он родился в провинциальном городе - 
Евпатории, в семье малограмотного каменщика. Его мать - 
Ксения Гавриловна была совсем неграмотной и научилась чи-

83

Т. А. ДАВЫДОВА

тать по слогам только после прихода Советской власти, на кур- 
сах ликбеза. Муж моей бабушки умер, когда их старший сын - 
Саша учился в средних классах школы. Мой отец всегда пред- 
почитал рассказывать о тех случаях своей жизни, когда ему вез- 
ло и, прежде всего, когда везло на хороших людей.

Во-первых ему повезло, что жившие в одном дворе с ним 
девочки-школьницы, играя, научили его читать и писать, сами 
отвели его в начальную школу, где его приняли сразу во второй 
класс. Вскоре ему пришлось бросить школу и идти работать в 
коммуну, чтобы помогать семье выжить в то, очень трудное для 
страны, время, но зато он научился слесарничать в кузнице. По- 
везло, что хотя в результате он и отстал на год от сверстников, 
но все же после окончания работы в коммуне его приняли в 
школу-десятилетку, бывшую гимназию. Главное, там оказались 
прекрасные учителя, высокообразованные, культурные люди, 
многие из них - бывшие дворяне. Особенное влияние имел на 
Сашу преподаватель физики, Валентин Николаевич Деньгин, 
который вкладывал в учеников всю душу, проводил с желаю- 
щими все свободное время: вел кружок физики, летом водил в 
походы по Крыму.

После отличного окончания школы Саша, поощряемый в 
своем желании матерью, очень хотел продолжить учебу. Но в 
Евпатории не было вузов, практически негде было и устроиться 
на работу - в стране была безработица. По совету одного из 
отдыхающих в санатории, где его мать работала санитаркой, он 
решил отправиться в Нижний Новгород, чтобы устроиться там 
на работу на автомобильный завод, который там начали стро- 
ить. По дороге у него был один свободный день в Москве. И тут 
ему опять крупно повезло - он встретил случайно на улице сво- 
его знакомого, земляка. Отец на всю жизнь сохранил огромную 
признательность к людям, совсем ему незнакомым, дальним 
родственникам своего товарища, которые приютили его на не- 
сколько дней у себя дома, посоветовав пойти на работу на 
строящийся автомобильный завод не в Нижнем Новгороде, а в 
Москве. Там требовались как чернорабочие, так и квалифици-

84

ДУМАЯ ОБ ОТЦЕ

рованные мастера. Вот когда пригодились навыки слесаря. Его 
приняли на работу, присвоив после аттестации сразу 4-ый раз- 
ряд.

И опять повезло - МГУ организовывало рабфаки, чтобы 
привлечь в науку способных молодых рабочих. На вечерние 
курсы поступили с завода 200 человек, успешно сдали экзамены 
по окончании лишь двое, в их числе Давыдов. Повезло? Конеч- 
но, повезло, что он мог работать непрерывно от открытия и до 
закрытия библиотеки, готовясь к экзаменам, взяв на месяц от- 
пуск на заводе, положенный ему как студенту рабфака.

Поступив, наконец, в МГУ, он и там не давал себе поблаж- 
ки, живя на скудную стипендию в общежитии. Университет он 
окончил с отличием, был принят в аспирантуру к И.Е. Тамму, 
который всячески поощрял самостоятельную работу и инициа- 
тиву своих учеников.

Первая работа Давыдова была принята в ЖЭТФ. Но тут 
внезапно разразилась Великая Отечественная война. Отца на- 
правили на авиационный завод, в подмосковный город Балаши- 
ху, который вскоре эвакуировали в Уфу. Там он стал вначале 
начальником рентгеновской лаборатории, а затем всех физиче- 
ских лабораторий завода, задачей которых была тщательная 
проверка качества авиационных моторов.

В Балашихе и в Уфе он был уже с женой, моей матерью - 
Ермолаевой Ниной Ефимовной и недавно родившейся дочерью, 
т.е. мной. Больше всего в жизни ему, пожалуй, повезло именно с 
женой. Она тоже была из рабочей семьи, из провинции, тоже 
жаждала учиться, несколько лет ходила в школу-десятилетку за 
7 км от дома, с отличием окончила МГУ. Она была и волевая, и 
смелая, и способная, могла бы сделать деловую карьеру, но бро- 
сила работу ради мужа и детей, создавала мужу, насколько это 
было возможно, благоприятные условия для работы, а детям для 
учебы. Отец добивался ее руки несколько лет, хотя у нее отбоя 
не было от поклонников, и чем-то, значит, покорил ее сердце - 
по словам матери, прежде всего постоянством и настойчиво- 
стью.

85

Т. А. ДАВЫДОВА

Отцу в жизни еще везло на хороших друзей. Так, в конце 
войны он получил письмо от своего друга-однокурсника Дмит- 
рия Сивухина, советовавшего ему, не откладывая, защищать 
кандидатскую диссертацию. Это подтолкнуло Давыдова закон- 
чить свою диссертационную работу и воспользоваться первым 
представившимся случаем, чтобы защитить ее в ФИАНе, кото- 
рый во время войны находился в Казани.

Однако, всему на свете бывает конец. Последние годы 
жизни отец по-прежнему много и упорно работал, но все чаще 
тяжко вздыхал. Тяжело заболела его жена (которую он пережил 
всего на полгода), ушли из жизни многие старые друзья. После 
добровольной отставки с поста директора, а затем и ухода из 
Ученого совета ИТФ, стало необязательным часто ездить на 
работу в институт. Наступило послеперестроечное время, кото- 
рое ему бьыо непонятно и враждебно. В это время, по словам 
украинского русскоязычного поэта Бориса Чичибабина, <чело- 
веческая душа болит и задыхается во всеобщей вражде, поваль- 
ном оглуплении и цинизме, среди смуты и чепухи>. Особенно 
переживал он распад Советского Союза. В этом он (как и мно- 
гие другие соотечественники) тоже был солидарен с Чичибаби-
ным, который писал в 1992 г., в стихотворении <Плач по утра- 
ченной Родине>:

С мороза душу в адский жар 
Впихнули голышом:
Я с родины не уезжал - 
За что ж ее лишен?

К нам обернулась бездной высь, 
И меркнет Божий свет... 
Мы в той отчизне родились, 
Которой больше нет.

86

ДУМАЯ ОБ ОТЦЕ

В это время он особенно нуждался в людях, в понимании, а 
круг друзей и общения сужался. С какой благодарностью вос- 
принимал он любое внимание, любую помощь!

Я (и, конечно, не только я) старалась помочь ему в техни- 
ческом плане в написании его последней книги, которую, увы, 
он так и не успел закончить. Замысел был грандиозный. Это 
должна была быть нелинейная квантовая механика - совре- 
менная, с новыми идеями и концепциями, охватывающая почти 
все разделы физики, вплоть до физики плазмы, которую он на- 
чал изучать в последний год жизни. Вначале мне казалось, что 
есть шанс завершить работу над книгой его ученикам. Однако, 
позже я пришла к выводу, что это невозможно в принципе. 
Слишком разноплановый и обширный материал, чтобы суметь 
охватить его и представить с единой точки зрения, а затронутые 
в книге вопросы столь актуальны, что они очень активно и ин- 
тенсивно разрабатываются. Такую книгу следовало писать бы- 
стро, на одном дыхании, пока материал не устарел, и делать это 
должен был один человек, одинаково знакомый со всеми этими 
вопросами.

Тем не менее, отрадно сознавать, что ученики и коллеги 
A.C.Давыдова очень успешно и плодотворно трудятся, идеи и 
образ Давыдова до сих пор вдохновляют многих из них на но- 
вые поиски.

87

<Моє хобі - наука>

А. Г. Загородній

1972 року після закінчення Харківського університету я 
був направлений на роботу до інституту теоретичної фізики АН 
УРСР як стажист-дослідник. Отримання такого направлення 
стало можливим завдяки підтримці мого вчителя - професора 
івана Петровича Якименка. Слід зауважити, що в той час для 
молодих людей, які лише починали торувати свій шлях в науку, 
інститут теоретичної фізики сприймався як один з провідних 
центрів теоретичної фізики у світі, працювати в якому було 
почесне і відповідально. В першу чергу, це визначалося тим, що 
з інститутом були пов'язані імена цілої плеяди видатних вчених 
- академіків М.М. Боголюбова, О.С. Давидова, О.С. Парасюка, 
0.3. Петрова, членів-кореспондентів АН УРСР О.Г. Ситенка, 
В.П. Шелеста, і.Р. Юхновського. Для випускників університету 
ці імена звучали як щось неймовірно фантастичне, адже вони 
були пов'язані з найновітнішими досягеннями теоретичної 
фізики, а підручники та монографії провідних науковців 
інституту були для нас першоджерелами знайомства з новими 
розділами цієї науки. Зрозуміло, що для тих з нас, хто не
працював безпосередньо під керівництвом цих видатних вчених, 
не надто часто випадала нагода зустрічатися з ними, а тим 
більше мати обговорення і дискусії. Тому ми раділи кожній 
можливості якомога більше дізнатися про життя і творчість 
наших видатних колег.

Скласти справжнє уявлення про творчий шлях і науковий 
доробок Олександра Сергійовича Давидова я зміг під час

НАГОРОДНИЙ Анатопий Глебович - (ризик-теоретик, член-
корреспондент НАН Украиньі исполнлющий облзашюстм 
директора Института теоретической (ризики им. Н.Н. Бого- 
любова НАН Украиньї, Киев, Украйна

88

святкування його 60-річного ювілею в грудні 1972 року. 
Звичайно, на той час я вже досить грунтовно простудіював 
підручник О.С. Давидова <Квантова механіка>, знав про 
<давидовське розщеплення> і теорію <неаксіальних ядер 
Давидова-Філіпова> і добре розумів, що Олександр Сергійович
є видатним фізиком-теоретиком. Але лише під час святкування 
згаданого ювілею я почав усвідомлювати, наскільки це велична 
постать і наскільки велика повага до нього світової наукової 
спільноти.

Невдовзі Олександр Сергійович став директором нашого 
інституту, але мої зустрічі з ним були епізодичними і 
залишалися, як і мусило бути, в межах стосунків <директор - 
молодший науковий співробітник>. По-справжньому я 
познайомився з ним у вересні 1979 року, коли Олександр 
Сергійович запропонував мені тимчасово виконувати обов'язки 
вченого секретаря інституту. Згодом, у травні 1980 року я 
обійняв цю посаду як постійну і від того часу до квітня 
1988 року мав честь бути помічником Олександра Сергійовича з 
питань науково-організаційної роботи.

Згадуючи шлях, пройдений поряд з Олександром 
Сергійовичем, перш за все зазначу, що попри велику кількість 
науково-адміністративних обов'язків (директор інституту, 
голова секції фізики Комітету з Державних премій УРСР, 
голова Наукової ради з проблем <Ядерна фізика> АН СРСР,
член ряду редколегій і багато інших) для Олександра 
Сергійовича основною справою його життя завжди залишалася 
наука. Можливо через це він ніколи не намагався контролювати 
всі сторони діяльності інституту. Він залишав за собою 
визначення наукової стратегії інституту і цікавився в першу 
чергу результатами наукової діяльності підрозділів. Решту ж 
адміністративних питань, що не були безпосередньо пов'язані з 
наукою, він передоручав своїм заступникам і помічникам. і 
мабуть не в останню чергу завдяки такій організації своєї 
роботи він зміг продовжувати свою надзвичайно активну

89

наукову творчість, на якій практично не позначалася 
адміністративна завантаженість.

Будучи цілковито поглинутий науковою роботою на 
запитання <Яке Ваше хобі, Олександре Сергійовичуі> він 
завжди відповідав <Моє хобі - наука>. Звичайно, це не 
означало, що він нічим більше не займався (зокрема, досить 
багато часу присвячував підтримці доброї фізичної форми -
грав у теніс, плавав, доки дозволяло здоров'я, ранком 
обов'язково бігав чи ходив), але основний час проводив за 
робочим столом і вишукував всі можливості для наукової праці.

В оцінках наукової діяльності своїх близьких і далеких 
колег Олександр Сергійович насамперед керувався науковою 
цінністю отриманих результатів, а не важливістю проблеми, 
якої ці результати стосувалися. Неодноразово підкреслював:

<Важливість тієї чи іншої наукової проблеми не може 
виправдовувати відсутність результату>. Саме наукова новизна і 
можливість зрозуміти цікаві, але ще непояснені явища, завжди 
були для нього на першому місці. Врешті-решт це і визначало 
його ставлення до колег-фізиків. У стосунках з людьми був 
рівний і не виказував зверхності. Головне було говорити про 
справу. На обговорення наукових питань він ніколи не шкодував 
ні зусиль, ні часу.

Особливу вимогливість Олександр Сергійович виявляв до 
себе при підготовці виступів на семінарах і конференціях. Мені 
досить часто доводилося супроводжувати Олександра 
Сергійовича в його поїздках до Москви, Харкова, Тбілісі, 
Дубни. і я недноразово був свідком того, як Олександр 
Сергійович, хоч і не надто сильно, але все-таки хвилювався 
перед доповіддю. Він ніколи не був байдужим доповідачем і 
завжди намагався передати аудиторії частину свого щирого 
захоплення науковою проблемою, про яку розповідав. і 
звичайно, доповіді його були вдалими і захоплювали слухачів. 
Так було і на міжнародних конференціях, і на семінарах відділу 
в інституті.

90

Олександр Сергійович був пунктуальною людиною і 
вимагав цього від своїх помічників. і не важить, з ким він 
домовився про зустріч - з високим посадовцем чи своїм 
підлеглим - можна було бути впевненим, що Олександр 
Сергійович буде вчасно.

Як людина, в якої за плечима були нелегкі роки (робота 
слюсаря на заводі АМО, навчання на рабфаці та в університеті, 
евакуація в Башкирію, тяжкі повоєнні умови), він не був 
вибагливим щодо побутового комфорту - йому вистачало мати 
досить скромні умови для роботи - стіл, шафа, зручне крісло, 
все решта не так вже багато важило для нього.

Олександр Сергійович був відвертою і прямою людиною, 
не схильною до надто дипломатичних методів ведення бесіди. 
Завжди чітко і однозначно формулював свою позицію і потім 
наполегливо відстоював її, не зважаючи на посаду і науковий 
ранг співрозмовника. Пригадую, як одного разу Олександра 
Сергійовича викликали до ЦК Компартії України. Йому 
запропонували переглянути свою пропозицію щодо призначення 
заступником директора з наукової роботи Віктора Яковича Ан-
тонченка (на той час кандидата наук) і підібрати іншу 
кандидатуру. Олександр Сергійович рішуче це відкинув і 
наполіг на своєму. Я впевнений, що люди, котрі знають як 
готувалися питання в ЦК, усвідомлюють, наскільки непросто 
було піти на заперечення і домогтися свого. і подібних 
прикладів було досить багато. В цьому сенсі Олександр 
Сергійович був <незручною людиною>, з якою дуже важко було 
домовитись, якщо він мав свою думку і не поділяв ту чи іншу 
пропозицію. Часом міг бути дещо різким у висловах, але це 
траплялося саме тоді, коли робилася спроба вплинути на його 
позицію без відповідної аргументації. По суті така реакція була 
підтвердженням прийнятих ним рішень, які він майже ніколи 
потім не змінював. За весь час роботи з Олександром 
Сергійовичем можу пригадати всього кілька таких випадків, та 
й то викликаних досить жорсткими обставинами.

91

Олександр Сергійович не дозволяв собі зверхності по 
відношенню до підлеглих, чи будь-кого іншого. Був доступним 
для співробітників і доброзичливим при випадкових зустрічах. 
Часом викликало подив те, що він протягом багатьох хвилин дає 
пояснення випадковому перехожому, який звернувся до нього з 
проханням допомогти знайти якусь вулицю.

Багато уваги приділяв вихованню наукової зміни і 
підтримував своїх учнів, якщо вважав, що вони такої підтримки 
заслуговують. А критерієм для цього, як вже зазначалося, було 
визнання ним результатів їхньої праці. В той же час міг 
повестися досить жорстко навіть зі своїми учнями, коли бачив, 
що хтось перестав плідно працювати. і коли в силу тих чи інших 
обставин виникала необхідність проведення скорочення штатів в 
інституті, він починав зі свого відділу, звільняючи тих, хто на 
його думку працює нерезультативне.

Олександр Сергійович був величною постаттю в науці, але 
був він і земною людиною, а отже, як і всі люди, мав свої сильні 
і слабкі сторони. Мав прихильників і опонентів. Але всі, хто 
знав Олександра Сергійовича, не могли не визнавати силу його 
характеру і непересічність таланту. Він безумовно був один з 
тих, чиїми зусиллями було створено ряд нових напрямів 
теоретичної' фізики XX століття. Він був людиною науки.

Цілком природно, що Національна академія наук України 
встановила премію імені О.С. Давидова за роботи в галузі 
теоретичної фізики. Лауреатами цієї премії стали академік НАН 
України 0.1. Ахієзер та доктори фіз.-мат. наук М.Ф. Шульга і 
Ю.А. Бережний (2000 р.) та Е.Г. Петров і О.О.Ґремко (2002 р.).

P.S. Перечитуючи написане, я зауважив, що висловлені 
мною думки, не є надто оригінальними. Я зрозумів, що 
принаймні ще одна людина має подібні погляди і мабуть 
погодиться з тим. що я написав. Це - Віктор Якович 
Антонченко - помічник Олександра Сергійовича протягом 
багатьох років.

92