Воспоминания о МЭСМ

  Замечания при выставлении:
  (1): Не сохранил ссылку - это Вісник Академії наук УкрРСР примерно за 1979..1982 гг., страницы - 19-26; год и номер тома планируется уточнить.
  (2): Выставляю отсканированную статью как есть, т.е. мовою оригіналу.
  (3): Особо впечатляет эпизод, когда при пробном счёте два человека ошиблись в одном и том же месте.
  (4): О дальнейшей судьбе МЭСМ - где-то писалось, что потом её использовали в КПИ для обучения студентов, а потом сдали в металлолом (хотя логично было бы создать под неё музей), но искать источник этой информации нет времени.
  (Конец замечаний при выставлении).

Біля джерел вітчизняної обчислювальної техніки

Л. Н. ДАШЕВСЬКИЙ, кандидат технічних наук,

К. О. ШКАБАРА, кандидат технічних наук

Минулого року виповнилось три десятиріччя від початку робіт по створенню вітчизняної обчислювальної техніки — в Інституті електротехніки Академії наук УРСР у Києві приступили до розробки першої вітчизняної електронної обчислювальної машини МЭСМ за ідеєю і під керівництвом засновника радянської обчислювальної техніки Героя Соціалістичної Праці академіка С. О. Лебедева.

То був період, коли країна загоювала рани, заподіяні війною, коли невпинно зростала потреба народного господарства у трудомістких розрахунках, які б виконувалися швидко, з високим ступенем точності й достовірності. Деякі завдання, що виникли і щоразу продовжували виникати, не можна було розв'язатн через надзвичайно великий обсяг обчислювальної роботи (на її виконання знадобилися б роки!) або через обмеженість часу для їх розв’язання. Особливо це стосувалося потреб атомної й ракетної техніки, що розвивалися. Вже з’явилися задачі по розрахунку траєкторії літаючих пілотннх і безпілотних систем, шо їх необхідно було вирішувати в натуральному масштабі часу. Виникали завдання прискореного вибору оптимальних конструкцій з кількох можливих варіантів. Зазначимо, що завдання такого роду — одні з найхарактерніших для швидкодіючих програмних машин і на сьогодні.

Крім атомної й ракетної техніки, потребу в швидких і точних обчисленнях, особливо зв’язаних з можливістю автоматичного логічного вибору варіантів методів рішення, визначення оптимальних умов, — відчували і енергетика, і хімічна та нафтохімічна промисловість (опти-мізація технологічних режимів), і радіоелектроніка, і машинобудування (розрахунки конструкцій), і ряд інших галузей народного господарства.

Тоді по всій країні йшла інтенсивна відбудова зруйнованої війною промисловості, починалося спорудження потужних гідроелектростанцій на Волзі, велася підготовка до освоєння колосальних енергетичних можливостей сибірських рік. Виникала необхідність передачі великих потужностей на значні відстані. За цих умов питання підвищення стійкості паралельної роботи потужних електричних систем набували надзвичайно важливого народногосподарського значення.

Над проблемами стійкості й автоматизації електричних систем і працював академік С. О. Лебедєв — один з найвизначніших спеціалістів у цій галузі. Керуючи лабораторією Всесоюзного електротехнічного інституту, Сергій Олексійович весь час стикався з задачами дослідження стійкості, для розв'язання яких потрібні були складні й трудомісткі розрахунки. Неможливість їх термінового виконання стримувала розвиток вітчизняної енергетики.

Вчений рідкісної ерудиції, О, С. Лебедєв усвідомлював, що для успішного вирішення надзвичайно важливих для народного господарства завдань необхідна нова обчислювальна техніка, основана на застосуванні швидкодіючої електронної апаратури у поєднанні з програм-

ним управлінням. Одним з перших він оцінив усю важливість створення електронних обчислювальних машин.

Приблизно тоді ж, у 1947—1948 роках, у Москві почала працювати в галузі електронної обчислювальної техніки група І. С. Брука, а дещо пізніше — колектив, очолюваний М. О. Лесечком і Ю. Я. Базилевським. Однак у нашій статті мова йтиме тільки про лабораторію С. О. Лебе- дєва в Інституті електротехніки АН УРСР, де одержано перший результат. Один з авторів статті — Л. Н. Дашевський — працював у той час заступником керівника лабораторії, а К. О. Шкабара була парторгом.

У період підготовки до створення першої вітчизняної ЕОМ МЗСМ з метою ознайомлення з обчислювальними (неелектронними) машинами, які тоді існували, а також для вироблення рекомендацій по основних технічних і математичних характеристиках розроблюваної машини в Інституті електротехніки АН УРСР було організовано семінар, до участі в якому С. О. Лебедєв залучив, крім своїх безпосередніх помічників. відомих радянських учених — математиків і фізиків. Зокрема, семінар відвідували академіки М. О. Лаврентьєв і О. О. Ішлінськнй, академік АН УРСР Б. В. Гнєденко, член-кореспондент АН УРСР О. О. Харкевич та інші. Від Інституту електротехніки у семінарі брали участь Л. Н. Дашевський, К. О. Шкабара, 3. Л. Рабинович, І.П. Оку- лова, В. В. Крайницький та інші. Тут розглядалися принципи побудови електронних обчислювальних машин, запропоновані С. О. Лебедєвим структурна схема й основні технічні характеристики машини, яку передбачалося створити.

Спинимося на основних питаннях, шо обговорювалися на семінарі.

1. Форма зображення чисел у машині (з плаваючою або фіксованою комою). В результаті тривалого і гострого обговорення було вирішено проектувати машину, яка оперуватиме з числами з комою перед старшим розрядом, тобто простішу, що істотно полегшувало конструктивну частину машини і скорочувало строки її розробки.

На той час вважали за доцільне з метою підвищення надійності ускладнювати програми і прагнути якнайбільшого спрощення схем, оскільки тоді те не мали напівпровідникових приладів і всі схеми складалися на радіолампах, надійність яких у багато разів нижча, ніж у сучасних транзисторів чи, тим більше, у інтегральних мікросхем. Тому зменшення кількості апаратури істотно підвищувало надійність машини. Такі міркування виявилися вирішальними при виборі форми зображення чисел у машині.

2. Кількість двоїчних розрядів. Питання про систему зчислсння — десяткова чи двоїчна — не дебатувалося. Всі розуміли, що для електронних обчислювальних машин, де розряд числа просто відповідає одному з двох стійких станів тригера, двоїчна система є єдино прийнятною. Ті, хто пропонував розв’язувати задачі, які вимагали підвищеної точності обчислень, прагнули збільшити кількість розрядів. Інші твердили, що для першої машини можна обмежитися дванадцятьма двоїчннмн розрядами. Зрештою дійшли згоди і вирішили будувати. машину на сімнадцять двоїчннх розрядів (включаючи розряд для знака числа), а якщо знадобиться, то додати кілька розрядів уже після того, як машина працюватиме, передбачивши у конструкції відповідну можливість. Згодом (у 1950 році) з'ясувалося, що кількість розрядів недостатня, і вона була збільшена до 21 (включаючи знак), завдяки чому точність обчислень значно підвищилась.

3. Система команд і склад операцій. У цьому питан- ні особливих суперечок не виникало. Було прийнято природну й най- доступнішу для розуміння і освоєння триадресну систему команд, яка, проте, нині вже не вважається найкращою, хоча і в наступні роки поряд

з дво- і одноадресними створювалися великі триадресні машини (наприклад, БЭСМ, М-20, М-220 та інші).

Наприкінці 1947 року в Інституті електротехніки відповідно до постанови Президії АН УРСР було організовано лабораторію, яку очолив академік С. О. Лебедев, де велися роботи по створенню ЕОМ. її колектив спочатку складався тільки з десяти осіб — інженерів і ра-діомонтажників. Тут виконувалися також завдання по спецмоде-люванню.

Зазначимо, що тридцять років тому, в перші повоєнні роки, умови розробок в абсолютно новій галузі — електронній обчислювальній техніці — були не дуже сприятливі. Найбільша трудність полягала у відсутності підготовлених спеціалістів такого профілю. Та їх і не могло бути — адже справа була зовсім нова.

Автор першої вітчизняної ЕОМ, піонер радянської обчислювальної техніки академік С. О. Лебедєв запрошував у лабораторію інженерів — випускників радіофакультету Київського політехнічного інституту. Згодом багато з них стали визнаними спеціалістами в галузі обчислювальної техніки, але тоді вони не мали уявлення про електронні обчислювальні машини, і їм доводилось навчатися у процесі самої роботи.

Щоб лабораторія працювала, потрібне було приміщення. А його нелегко було знайти у напівзруйиованому Києві 1948 року.

Велику допомогу подала Президія АН УРСР і особисто тодішній віце-президент академік АН УРСР М. О. Лаврентьєв. Учений широкої наукової ерудиції, талановитий організатор, він чудово розумів значення термінового створення ЕОМ. Для лабораторії було виділено на-півзруйнований будинок колишнього монастиря за межами міста, у Феофанії. Чимало зусиль доклали колектив Інституту електротехніки і Президія АН УРСР, щоб довести приміщення до стану, хоч трохи придатного для розгортання робіт. Звичайно, про водопровід, каналізацію, парове опалення годі було й думати. Вогкі і темні кімнати опалювалися печами; оскільки ж опалювача в штаті не було, то прибирали й розпалювали грубу самі працівники лабораторії.

Будинок, в якому розпочиналися роботи по обчислювальній техніці, був непристосований для таких робіт. До того ж розміщувався він кілометрів за 15 від міста. Міський транспорт туди не ходив, співробітники діставалися до лабораторії на старенькому відомчому автобусі, по поганій грунтовій дорозі, яка під час весняної відлиги чи осінніх дощів ставала майже непроїжджою.

Чимало труднощів виникало через відсутність необхідних матеріалів. Наша промисловість ще не випускала напівпровідникових елементів, тому всі схеми доводилося створювати на великогабаритних і недовговічних (порівняно з транзисторами) радіолампах; решта ж деталей електронних схем — опори, ємності тощо — були надто великими, через це блоки схем обчислювальних пристроїв виходили надзвичайно громіздкими. Характеристики цих елементів були нестабільні, доводилося витрачати багато часу на підбирання однакових номіналів. Вкрай недосконалі прилади імпульсної вимірювальної техніки давали похибки у результатах. Осцилографи (30-4 і 30-6), якими тоді користувалися, порівняно з сучасною апаратурою нагадують детекторний приймач поруч з супертраизистором.

Однак, незважаючи на всі труднощі, у 1949 році закінчили підготовчі роботи, в основному було виконано проектування машини й розпочато її виготовлення. Створили майстерню, приступили до монтування блоків. Тут працювала здебільшого молодь з розташованого неподалік села Хотів, яка під керівництвом двох-трьох досвідчених монтажників швидко освоювала нову для себе професію. З майстерні блоки надходили до інженерів-відлагоджувальннків. Машина мала сімнадцять великих блоків, понад шість тисяч електронних ламп, десятки

тисяч опорів і конденсаторів, а виготовити її треба було якнайшвидше, тому працювали часто-густо по дві зміни підряд, тижнями не виїжджаючи з Феофанії.

Відлагоджували блоки всі інженери і техніки лабораторії. Найактивнішу участь брав у роботі й сам керівник. Часто можна було побачити Сергія Олексійовича з паяльником у руці поряд з відлагоджу- вальником біля чергового блока.

Партійна група організувала соціалістичне змагання; всі працівники мали особисті зобов'язання, і цс значно прискорювало роботи.

Нарешті, у 1949 році було споруджено каркас машини, поставлено блоки і проведено монтаж міжблоковнх з'єднань.

Після закінчення автономного відлагоджування всіх пристроїв машини було введено в дію пульт управління, і наприкінці 1950 року почалося комплексне підлагоджування машини — останній, найвідповідальніший і найскладніший етап. Тепер необхідно було зв'язати в єдину систему всі вхідні й вихідні сигнали окремих пристроїв, які при підключенні реальних навантажень помітно змінювали свої параметри. Цс був перший досвід роботи такого роду.

Незважаючи на відносно низьку робочу частоту (5 кГц), чималою мірою позначалися взаємні впливи, оскільки спочатку магістралі виконувалися з неекранованого проводу (екранований одержати було дуже важко), і через відсутність досвіду не вжили заходів по екрануванню й заземленню.

У процесі комплексного відлагоджування доводилося підвищувати потужність сигналів, встановлювати додаткові ємнісні розв'язки у колах живлення і навіть прокладати наново кодові шини високочастотним екранованим кабелем.

Діючий макет машини 5 січня 1951 року вже демонструвався на прикладі розв'язання найпростіших задач перед групою відомих московських і київських учених, які рекомендували розширити можливості машини (зокрема, збільшити число розрядів з шістнадцяти до двадцяти) і перетворити таким чином макет у діючу машину, яку ввести в експлуатацію для розв'язання конкретних науково-технічних завдань.

Влітку 1951 року С. О. Лебедєва призначили директором Інституту точної механіки і обчислювальної техніки АМ СРСР у Москві, де лід його керівництвом розпочалися розробки швидкодіючої електронної обчислювальної машини БЭСМ. Тому пін працював «на два фронти», періодично наїжджаючи у Феофанію. Зв'язок з ним часто доводилося підтримувати за допомогою телефону. Співробітники радилися, як подолати ті чи інші труднощі, ділилися радістю досягнутих успіхів. Але у найвідповідальніші моменти, як наприклад, підготовка машини до здачі державній комісії, перше розв'язання практичних завдань, Сергій Олексійович обов’язково приїздив до Києва. Згодом для участі у комплексному відлагоджені БЭСМ у 1953 році С. О. Лебедєв запросив у Москву на два-три місяці кількох працівників Київської лабораторії, які вже мали певний досвід такої роботи.

При комплексному відлагодженні МЗСМ спочатку було підготовлено невеликі тестові програми для перевірки роботоспроможності й надійності окремих пристроїв. Ці програми здійснювали повторюване виконання машиною якоїсь однієї операції (наприклад, ділення) з заздалегідь заданими числами, які можна було змінювати. Якщо операція виконувалася правильно, розрахунок повторювали, якщо ж у машині відбувався збій, вона зупинялася. Аналогічні програми підготували для перевірки оперативного і пасивного запам'ятовуючих пристроїв, блока управління зовнішнім запам'ятовуючим пристроєм на магнітному барабані. Згодом усі ці локальні тестові програми об'єднали в одну комплексну випробувальну програму, якою користувалися при профілактичних роботах на машині у період її нормальної експлуатації.

Влітку 1951 року машина «почала дихати», тобто досить стабільно виконувала комплексну тестову програму, і з'явилася можливість приступити до розв'язання пробних реальних задач.

Для початку було обрано задачу з галузі балістики з істотними спрощеннями (нехтувався опір повітря). Програму склали С. Г. Крейн і М. О. Авраменко — математики, які працювали з нами. Контрольний розрахунок по програмі вони виконали безпосередньо у двоїчній системі, що дозволяло простежити роботу машини по циклах і тактах, перевіряючи правильність виконання програми шляхом контролю кодів чисел за сигналізацією пульта управління.

Саме тоді стався дуже повчальний епізод: електронна обчислювальна машина виявила й локалізувала помилку людини, навіть двох, — висококваліфікованих математиків, які виконували контрольний розрахунок. Слід зазначити, що дослідники обчислювали контрольний приклад незалежно один від одного і помилились у тому самому місці. Суть розрахунку була така: закон руху об'єкта, що має певну масу і початкову швидкість і запускається під певним кутом до поверхні Землі з урахуванням тільки гравітаційних впливів (але без урахування опору повітря), являє собою рівняння параболи, симетричної відносно вертикальної осі. Розв'язуючи назване рівняння, можна визначити координати запущеного об’єкта протягом польоту, а також відстань від точки запуску до точки приземлення. Можливість одержання точного аналітичного розв'язку при паралельному чисельному розрахунку на машині дає змогу перевірити роботу машини, її точність. Траєкторію тіла поділили на 32 відтинки, і на кожному з них розраховували координати об'єкта.

Спочатку все йшло добре. Результати розрахунку в усіх двадцяти двоїчннх розрядах повністю збігалися із заздалегідь розрахованими вручну (що викликало щире захоплення всіх присутніх), але на восьмій точці виявилося зовсім незначне розходження. Тим часом все мало збігатися з абсолютною точністю. Багаторазові повторення розрахунків нічого не змінили. Машина давала той самий результат, який різнився від ручного на одну одиницю молодшого розряду. Настрій підупав: адже відхилень не повинно бути! Тільки Сергій Олексійович, який ніколи не вірив у «чудеса», сказав: «Я сам перевірю ручний розрахунок до дев'ятої точки». При двоїчній системі це була дуже копітка робота, але він нікому її не передовірив. Доручивши нам чи не всоте повторювати розрахунок на машині при різних режимах, він якнайретельніше особисто виконав необхідні розрахунки в учнівському зошиті. Робота тривала цілий день. Другого дня Сергій Олексійович, усміхаючись (а це траплялося нечасто), з піднятими на лоба окулярами (це означало удачу), звернувся до нас: «Не мучте машину — вона права. А люди помилилися!». Виявляється, він-такн знайшов похибку в дубльованому ручному розрахунку.

Всі завмерли з подиву. Крейн і Авраменко кинулися перераховувати решту точок. Оскільки розрахунки були рекурентними, тобто наступні результати залежали від попередніх, продовжувати дальшу перевірку при наявності похибки в ручному варіанті було безглуздо. Довелося відкласти випробування ще на день (описана подія сталася о другій годині ночі). Хоча деякі ентузіасти хотіли чекати, Сергій Олексійович заперечив. «Що там кілька годин порівняно з вічністю! Ходімо відпочивати. Завтра все буде гаразд!». Так воно н сталося. Вранці ми одержали нові розрахунки, і машина продублювала їх без жодного розходження. Так машина розв'язала першу реальну задачу.

Про епізод, що мав місце під час контрольної перевірки, доводилося нагадувати нерідко протягом наступних років. Досить було математикам почати звинувачувати машину в усіх смертних гріхах, як інженери говорили: «Згадайте-но балістичну траєкторію!». Звичайно, трап-

лялось помилятися й машині. Згодом виробилося правило: при точному дублюванні машиною розрахунків їм вірили. Щоправда, інколи надто відповідальні завдання повторювали тричі, у різний час, до того ж, після успішної перевірки машини тестами. Але це стосувалося тільки супервідповідальннх задач. В інших випадках дубльованим розрахункам довіряли, і машина ніколи не підводила. Якщо ж вона не повторювала власні результати, то до програмістів ніхто не мав претензій. Тут були винні збої; у машинах першого покоління вони, на жаль, траплялися досить часто.

У перший же рік після здачі машини в експлуатацію вжили заходів до підвищення її надійності. Головним з них визнали граничні, або, як їх називали, «кабальні» випробування. Вони полягали у штучному створенні ненормальних умов роботи; зміна напруги живлення, асиметричне включення тригерних елементів, короткочасне вимкнення вентиляції з метою надмірного підвищення температури, створення штучних вібрацій. І машину перевіряли саме за таких умов, справедливо вважаючи, що коли вона працюватиме добре при погіршених режимах, то за нормальних умов має працювати ще краще.

Зазначимо, що й дотепер для електроннообчислювальиих машин усіх поколінь метод граничних випробувань (так званого «профконт- ролю») є одним з головних способів підвищення їх надійності.

У грудні 1951 року МЭСМ було прийнято державною комісією і введено в експлуатацію: почалося розв’язання на ній практичних завдань. Невдовзі намітився загальний порядок постановки й розв'язання практичних завдань, який в основному не змінився й донині. (У 1952 році у Москві вийшла монографія С. О. Лебедєва, Л. Н. Дашевського і К. О. Шкабари «Малая злектронная ечетная машина», де описано принципи дії, схеми і наведено деякі задачі, розв'язані на МЭСМ).

Постановники задач (інженери й математики) розробляли методики розв’язання, тобто складали формули (математичні описи) і обирали чисельні методики їх розв'язання, користуючись здебільшого досить докладно розробленими теоріями чисельних розв'язань. Потім розроблялися алгоритми — точно визначалися порядок і послідовність розв'язань. На підставі алгоритмів складалися програми у «машинних кодах», тобто з використанням тих конкретних операцій, які входили до номенклатури виконуваних даною конкретною машиною команд.

На час пуску машини в експлуатацію ще не були розроблені алгоритмічні мови (алгол, фортран та інші), які нині набагато спростили розв’язання задач на електронних обчислювальних машинах. На сучасних машинах перший етап, тобто вибір методик, зберігся, алгоритми ж записують безпосередньо алгоритмічними мовами і вводять у машини, що мають спеціальні програми-траислятори, які забезпечують автоматичний переклад із згаданих мов на «машинні коди» і дальше автоматичне виконання одержаних програм.

Які ж задачі розв’язували за допомогою МЗСМ? Назвемо кілька з них.

Було виконано табулювання функції, що визначає ймовірність максимальної різниці між двома замірами при заданій кількості виборок (і заданій метриці). Одержані таблиці призначалися для визначення статистичними методами якості промислової продукції при великосерій- ному виробництві. Задача, поставлена академіком АН УРСР Б. В. Гнє- денком, з високим економічним ефектом впроваджена на заводі верстатів-автоматів імені Горького, а також на ряді інших підприємств. Результати її розв’язання актуальні н нині.

Визначено сіткові струми потужних генераторних ламп, використовуваних у комерційних, широкомовних і спеціальних радіопередавачах. Тут потрібне було розв’язання інтегрального рівняння з межами інтегрування, зв’язаними трансцендентними рівняннями. Задача, по-

ставлена членом-кореспондентом АН УРСР С. М. Тетельбаумом і його співробітниками, призначалася для впровадження у ряді заінтересованих відомств. Було прораховано близько 850 варіантів, то охоплювали широкий діапазон роботи потужних радіопередавальннх пристроїв.

Однією з найважливіших задач, розв’язаних на МЭСМ в описуваний період, стали розрахунки стійкості паралельної роботи агрегатів Куйбишевського гідровузла, які визначалися системою нелінійних диференціальних рівнянь другого порядку. Метою розв’язання задачі було визначення умов, за яких максимально можлива потужність може передаватися в Москву без порушення стійкості системи. Ставив задачу доктор технічних наук Л. В. Цукерник. Було розраховано оптимальні режими передачі енергії для десяти варіантів вихідних даних. Причини постановки задачі полягали в суттєвих розходженнях результатів експериментальних спроб передавати в Москву великі потужності з проектними величинами. Розв'язання її дозволило виробити рекомендації щодо значного збільшення передаваних потужностей. Виконані на МЭСМ розрахунки потім неодноразово повторювалися, і відпрацьовані методики мають фундаментальне значення.

Виконувалися також розрахунки з метою автоматизації проектування поздовжнього профілю автомобільних доріг. Вибір проектної лінії поздовжнього профілю дороги, особливо в умовах складного рельєфу місцевості, являє собою варіаційну задачу, розв'язання якої передбачає ряд техніко-економічних розрахунків. Вибір найкращого за техніко-економічннми показниками рішення вимагав варіантних розрахунків, які через велику трудомісткість звичайно не виконувалися, внаслідок чого прийняті проектні рішення завжди мали до певної міри суб’єктивний характер і спричиняли чималі перевитрати коштів. Суть задачі полягала в автоматичному виборі оптимального варіанта вертикального профілю автомобільних доріг з умов мінімального обсягу земляних робіт. Задача, поставлена професором Київського автомобільно-дорожнього інституту К. А. Хапкішім, мала надзвичайно велике значення для практики. Впровадження результатів її розв’язання завжди давало чималий економічний ефект. До речі, це була перша спроба застосування ЕОМ до автоматизації проектних робіт, що нині знайшло повсюдне поширення.

Тим часом досліджувалися надійність ЕОМ, причини виникнення збоїв, вплив профілактичних заходів на сталість роботи машини, виконувався статистичний аналіз інтенсивностей відказів окремих елементів при роботі у реальних радіоелектронних схемах. Необхідні для аналізу статистичні вибірки велися на підставі докладних записів в оперативних журналах.

Частина розробників (інженерного і технічного персоналу) обслуговувала машини, беручи участь у постановці програм і розв’язанні задач; решта ж вели статистичні дослідження, для яких машина служила безперервно діючим експериментальним «стендом». Про результати цих досліджень повідомлялось на першій Всесоюзній конференції з проблеми «Шляхи розвитку вітчизняного математичного машинобудування», яка під головуванням академіка С. О. Лебедєва відбулась у Москві в 1956 році.

У зв’язку з прискореним розвитком реактивної й ракетної техніки задачі зовнішньої балістики виникали як гриби після дощу. Це були задачі різної міри складності — від порівняно простих багатоваріантних розрахунків траєкторії в межах земної атмосфери при значному перепаді висот і до надзвичайно складних, зв’язаних з польотом об'єктів за межі земної атмосфери, де не можна нехтувати впливом космічних тіл. Та навіть найпростіші балістичні розрахунки вимагали підвищеної точності результатів, оскільки одна справа — влучити в мішень на відстані кілометра і зовсім інша —якщо ця мішень віддалена на

тисячі кілометрів. Такого роду розрахунки були неможливі без застосування новітньої обчислювальної техніки, оскільки об’єм обчислень тут величезний; беручи ж до уваги їх рекурентність і неможливість у зв’язку з цим долати трудноті «числом, а не умінням», тобто збільшувати кількість обчислювачів для прискорення роботи, доводилося констатувати й принципову неприйнятність ручного обчислення.

За цих умов появи електронних обчислювальних машин чекали з величезним нетерпінням. Наприкінці 1951 року МЭСМ була не тільки першою, а й єдиною у нашій країні діючою електронною обчислювальною машиною, можливості якої, хоч і обмежені, значно перевершували все, на що були здатні інші засоби обчислювальної техніки.

Саме тому протягом усього наступного року машина інтенсивно експлуатувалася на розв'язанні винятково важливих задач у галузі створюваної тоді новітньої техніки. В 1953—1956 роках тривали інтенсивні лослідження і підготовка (проектування й макетування) до створення нової електронної обчислювальної машини («Київ»), призначеної для управління технологічними процесами. Керували роботами академік АН УРСР Б. В. Гнєденко. Л. Н. Дашевський та К. Л. Ющенко.

Співробітники лабораторії підготували й видали кілька збірників, де викладено основні результати виконаної роботи. До збірника «Во- просьі техники бьістродействующих счетньїх машин» (К.. Вид-во АН УРСР. 1954) ввійшли 17 статей, присвячених особливостям конструкції й методиці випробування МЭСМ, умовам програмування задач, розв'язуваних на машині, узагальненню досвіду її експлуатації, розробкам нових елементів і вузлів для ЕОМ. Другий збірник — «Вопросм выічнслительной математики и техннки» (К.. Вид-во АН УРСР, 1956)) містив десять статей працівників лабораторії з інформацією про науково-дослідні роботи, виконані протягом 1955—1956 рр., і деякими відомостями про результати експлуатації діючих установок.

Створення ЕОМ МЗСМ поклало початок розвиткові вітчизняної обчислювальної техніки.

31 травня 1977 року на будинку, де колись був Інститут електротехніки АН УРСР, очолюваний академіком С. О. Лебедєвнм, відкрито меморіальну дошку з написом: «У цьому будинку в Інституті електротехніки АН УРСР у 1946—1951 роках працював видатний учений, творець першої вітчизняної електронної обчислювальної машини. Герой Соціалістичної Праці академік Сергій Олексійович Лебедєв».

У своєму виступі під час відкриття дошки президент АН УРСР академік Б. Є. Патон відзначив, що ім’я С. О. Лебедєва — родоначальника вітчизняної обчислювальної техніки — по праву стоїть поряд з іменами І. В. Курчатова та С. П. Корольова і що створення у важкі повоєнні роки першої оригінальної вітчизняної ЕОМ було науковим і трудовим подвигом видатного вченого і невеликого колективу, що працював разом з ним.

Після здачі в експлуатацію МЭСМ у лабораторії здійснено ряд розробок по створенню нової конструктивної бази обчислювальних машин, зокрема потенціально-імпульсної елементної структури на напівпровідниках і трансформаторах, послідовного арифметичного пристрою з динамічними регістрами на магнітному барабані тощо. Велися дослі- дження надійнісних характеристик елементів експлуатованої ЕОМ МЭСМ. Було створено спеціалізовану ЕОМ СЭСМ, призначену для розв'язання систем лінійних алгебраїчних рівнянь і для обчислення кореляційних функцій, а також першу на Україні ЕОМ для управління технологічними процесами і обчислень — «Київ».

У 1957 році на базі лабораторії С. О. Лебедєва, що поклала початок розвиткові вітчизняної обчислювальної техніки, створено Обчислювальний центр АН УРСР, згодом реорганізований в Інститут кібернетики АН УРСР.

--------