Світлана ГАРАЖА
УКРАЇНА, РОСІЯ ТА ІНШІ
Товариш (Київ), 1998, N 34.
Сьогодні при обговоренні зовнішньополітичних
проблем часто цитують холоднувато-розсудливу фразу
прем'єр-міністра Великобританії середини минулого
століття Пальмерстона: <У Великобританії немає
постійних друзів та постійних ворогів. У неї е лише
постійні інтереси>.
Напередодні Дня незалежності України умову її
справжньої незалежності можна сформулювати в дусі
лорда Пальмерстона таким чином: <В України, як і у
Великобританії, є постійні інтереси. Один з них
полягає в тому, щоб її постійним другом була
Росія>.
Тут, звичайно, дещо порушено логіку прем'єра
Пальмерстона, але анітрохи не більше, ніж у прямо
протилежній зовнішньополітичній концепції, до якої
штовхають, в яку втягують Україну, де Росії
відводиться роль <постійного ворога>. Таку роль
призначено Росії улаштовувачами <нового світового
порядку>, при якому земною кулею повинна правити,
як писав Д. Рокфеллер, <наднаціональна влада
інтелектуальної еліти та банкірів, переважніша, ніж
право народів на самовизначення, якого ми
дотримувалися протягом сторіч>.
Основною перешкодою для встановлення панування
<наднаціональної влади> була і все ще залишається
саме Росія як могутній самостійний центр тяжіння і
відштовхування, як країна, що володіє величезною
територією і незліченними багатствами.
Головному русофобу планети Збігневу
Бжезинському належить велика кількість публічних
висловлювань з цієї теми. Наведемо три з них,
найостанніші. Це, так би мовити, три <маяки>, що
орієнтують і висвітлюють численні <молекулярні>
події, які відбуваються на наших очах, на перший
погляд, спонтанні і не взаємопов'язані. Отже:
<Новий світовий порядок за гегемонії США
створюється проти Росії, за рахунок Росії і на
уламках Росії>.
<Після руйнації комунізму єдиним ворогом
Америки залишилося російське православ'я>.
<Україна для нас - це форпост Заходу проти
відновлення Радянського Союзу>.
У 3. Бжезинського в Україні досить багато
послідовників серед політиків і... поетів. Усі ці
міні- та мікробжезинські свідомо чи несвідомо
беруть участь у всепланетній <чужій грі>. Але в тій
грі на всіх рівнях жорстко діє правило
Пальмерстона, і всі, хто вже виконав відведену у
грі роль (<мавр зробив свою справу>), тут же
перестають бути потрібними як <постійні друзі>.
Запізніле відчуття власної непотрібності,
<відпрацьованості> буквально розлите в повітрі.
Так, відомий академік М. Жулинський, колишній
депутат і колишній віце-прем'ер України, директор
інституту літератури, відзначає помітне зниження
інтересу діаспори: <У недалекому минулому вона
давала гроші політичним організаціям України,
сподіваючись, що до влади прийдуть національне
свідомі сили. Зараз вони вкладають у нас гроші дуже
неохоче> (<Комсомольская правда>, 17.04.1998 р.).
Можливо, діаспору в США вже перестали підживлювати
різноманітні фонди?
Український вільний університет (УВУ) у
Мюнхені, якому майже 80 років, також позбавився
фінансової підтримки. Ректор Мирослав Лабунька, як
повідомляє газета <Високий Замок> (04.08.1998 р.),
в мінорі: <Попередні труднощі та кризові ситуації
були наслідком бездержавності українського народу.
Сьогоднішня кризова ситуація для університету є
наслідком існування незалежної України. Тепер
іноземці більше не зобов'язані (а хто їх
<зобов'язував> раніше? - С.Г.) піклуватися про
виховання свідомої української інтелігенції, а
Україна, мабуть, не розуміє значення такого
культурно-наукового центру за кордоном, яким е
УВУ>.
Лариса Скорик, котра запам'яталася нам як
непримиренний борець, сьогодні визнає: <Нам тоді, в
1990-1991 роках, здавалося, що ми - на барикадах. А
ні на яких барикадах ми не були, ми були просто
залучені... Вся ця наша псевдоборотьба...>
(<Всеукраинские ведомости>, 17.01.1998 р.).
Схоже надокучливе відчуття, а потім і знання
про свою мимовільну участь у <чужій грі> є й у
лівих, що щиро повірили в <перебудову>. В
<Советской России> читаємо: <Пригадайте той час,
кінець 80-х і самий початок 90-х. Ми ще не
розуміли, звідкіля йде біда, куди вона ударить, ми
всі ще думали, що ми самі перебудовуємо своє життя
і самі критикуємо своє минуле. <Цілились у
комунізм, а влучили - в Росію> - це відкриття
Олександра Зинов'єва, великого філософа, нам ще
тільки належало усвідомити...>.
У пресі неодноразово зазначалося, що настрої
песимізму охоплюють і українську діаспору в США.
Одна з причин - відсутність притоку свіжих сил,
незнання української мови молодим поколінням
зарубіжних українців. З цього приводу посол України
в США Юрій Щербак нещодавно зазначив: <Думаю, треба
дати людям можливість висловлювати свою любов до
рідної землі і по-англійськи>. Що ж, посол виявив
розумну терпимість, уміння враховувати об'єктивну
реальність, а саме - англомовне середовище
проживання молодих людей. Об'єктивна реальність для
України полягає в тому, що ми живемо в двомовній
країні, тому для нас актуальна і природна
постановка питання про те, що <треба дати людям
можливість висловлювати свою любов до рідної землі
і по-російськи>.
Хто заперечуватиме, що, тільки-но зародившись,
Рух зумів викликати масове народне прагнення до
вивчення, знання, застосування в побуті прекрасної,
виразної, мелодійної української мови. Але хто не
пам'ятає, що потім на рухівських мітингах стала
стрімко зростати кількість гасел і плакатів типу
<Якщо ти комуніст, то ти - не українець!>. Рухівці
злісно відштовхнули від себе людей лівого гарту,
лівих поглядів (а їх в Україні - мільйони). Рухівці
відштовхнули від себе також людей, яким дорогі
слова <Росія> і <росіянин> (і таких людей в Україні
- також мільйони). Чого вартий тільки заклик Павла
Мовчана: <Треба викорчувати вогнем і мечем
російсько-іноземний і російсько-внутрішній слід в
незалежній Україні>. Печерний антикомунізм і
печерна ж русофобія Руху не дали здійснитися
реальному шансу ненасильницького, масового,
поступового, легкого (бо - за бажанням) засвоєння
української мови. Міні- та мікробжезинські цілились
у комунізм, цілились в Росію, а влучили - в
Україну.
Адепти <нового світового порядку> для
досягнення своїх далеко, дуже далеко сягаючих цілей
використали старий і безпрограшний засіб -
спекуляцію на національних почуттях, на
міжнаціональних суперечностях, а подібні
суперечності, що нагромаджувалися протягом багатьох
століть, існують всюди. Світ нашпигований ними,
вибирай і наново розпалюй будь-яке. Звичайно,
вибірково. Звичайно, тільки там, де необхідно.
Звичайно, за планом.
Збереглися свідоцтва, що Ніколае Чаушеску,
колишній керівник Румунії, перед розстрілом
вигукнув: <Будь проклятий Карабах!>. На перший
погляд, дивно. Перед смертю - про Карабах. Де
Румунія і де Карабах. Але обізнаний Чаушеску
розумів, що події 1988 року в Нагірному Карабаху
були першим дзвінком. Хвилювання в самій Румунії,
що призвели до страти Чаушеску, розпочалися, до
речі, з виступів угорських меншин. У тому, вже
далекому 1988 році, телепередача <Взгляд> показала
справді символічний сюжет, знятий у звичайній
карабахській школі з незвичайною деталлю
планування: шкільний коридор перегородили тими
днями навпіл глухою цегляною стіною, яка розділила
будинок на дві половини: одну - для вірменських,
другу - для азербайджанських дітей. <Взглядівці> по
черзі ставили учням з кожної половини школи
однакові запитання, на які діти, не змовляючись,
щиро давали однакові ж відповіді. Так, говорили
вони, раніше ми товаришували з дітьми з другої
половини школи, ми разом вчилися і разом веселилися
на перервах. І батьки наші також товаришували, а
вчителі були спільні. Тепер ми навіть не
розмовляємо одне з одним, як і наші батьки, як і
вчителі.
Ці діти могли б зростати у спокої та дружбі. У
майбутньому вони передали б естафету спокою і
дружби своїм дітям. Але такий перебіг подій було
навмисно зламано. Результат - 15 тисяч, що загинули
у вірмено-азербайджанському конфлікті, плюс
лавиноподібне наростання <карабахів> (необов'язково
кривавих) на постсоціалістичному просторі. Світ
нашпигований пам'яттю про суперечності, вибирай і
наново розпалюй будь-яку.
<Минуле треба залишити історикам>, - заявили
Л. Кучма і А. Квасьневський, президенти України та
Польщі - країн, історія взаємовідносин яких знає і
зберігає багато жорстоких сторінок. Президентам
вторить поет Дмитро Павличко: <історію треба
залишити історикам, а політики Києва і Варшави
повинні пам'ятати про сьогоднішні та завтрашні
вигоди від нашого партнерства>. Ну золоті ж слова!
На західному напрямку виявлено розумні підходи.
Однак запитайте Д. Павличка, П. Мовчана або самого
3. Бжезинського про північно-східний напрямок...
Адже саме там перевірені століттями, єдині надійні
наші друзі - Росія та Білорусь. Усі біди і
трагедії, допомагаючи одне одному, ми долали разом.
Але і всі блискучі звершення, всі великі і святі
перемоги також були спільними.
Напередодні Дня незалежності я бажаю моїй
Україні, нашій Україні налагодити взаємовигідні
відносини з державами, які по-західному відверто і
раціоналістично нікому не обіцяють своєї постійної
дружби. Але це не головне. Головне - не зруйнувати
відносин з народами, що уміють дружити безкорисливо
і постійно. Адже ми не хочемо, щоб наші діти жили в
повністю залежній від міжнародного фінансового
капіталу самотній державі, що не має постійних і
надійних друзів?
---------------- Na glawnuju stranicu / To main page W nachalo razdela
Sinonimy kl`uchewyh slow: ukrros
Counter: .
(Wystawit` kak: / To expose as:
http://aravidze.narod.ru/s2/ukrros.htm ,
http://www.geocities.com/sekirin1/s2/ukrros.zip .
)
Po pros`be komandy poddervki ot www.hotlog.ru:
http://www.hotlog.ru/cgi-bin/hotlog/buttons.cgi
